• Без категорії

Ніколи не пізно

Ніколи не пізно почати нове життя.  Ніколи не пізно зробити крок назустріч мрії. 
Ніколи не пізно

Ніколи не пізно почати нове життя.  Ніколи не пізно зробити крок назустріч мрії. 

Наші герої наважились змінити своє життя у поважному віці і саме вони надихнули нас створити проєкт “Ніколи не пізно”.

До Міжнародного дня людей поважного віку ми розповімо неймовірні та сміливі історії героїв через їхні особисті речі. Талановитий Sergey Zhernov перетворив їх на вишукані ювелірні прикраси, і вони отримали нове життя. 

Роман Зубрицький, 77 років

У свої 77 років Роман вперше став на самокат. Це була його найбільша мрія: опанувати новий вид транспорту. До цього — завжди на велосипеді, а тепер — на самокаті. Розповідає, що все не так просто, як здається: потрібно бути уважним, контролювати швидкість, дотримуватися рядності.

Все його життя минуло в цирку, він згадує, як закінчив Московське естрадно-циркове училище, бо в Україні тоді ще не було такого навчального закладу. І відтоді — всі 50 років життя минули під куполом цирку.

Спочатку — гімнаст, а потім — нова професія клоуна килимного. Каже, що був тією самою людиною, яка змушувала усіх сміятися і заповнювала паузи між номерами. Згадує, що діти — найвимогливіші глядачі, бо якщо вдалося розсмішити дитину, вдасться розсмішити і дорослого.

«Я ж із родини потомствених артистів цирку. Мій дід і батько служили в цирку, батько — з п’яти років, — потім робить паузу і додає. — Мій син теж був акробатом, але дістав травму спини з його власної вини. На жаль, його більше немає».

Згадуючи свої кращі моменти з життя, Роман розповідає про те, як працював рятувальником на човнової станції. Про історії, які траплялися там. Каже, що найяскравіші моменти пов’язані з подіями, коли він допомагав людям. А ще згадує циркові гастролі за кордон.

На Романові — браслет з чайника. На місці кріплення ручки тепер хлопчик, що пісяє, і фраза «To pee or not to pee». Сергій Жернов каже, що вигадав цю гру слів, щоб поставити найголовніше питання: «Боятися чи не боятися».

Не для продажу

Андрій Богомолов, 60 років

У свої 60 років Андрій встиг змінити професію архітектора, художника, викладача живопису для дітей 1−6 класів і не збирається зупинятися на досягнутому.

«Пам’ятаю, мені було 46 років, — розповідає Андрій, — ми приїхали до Венеції, оселилися всією групою десь під Венецією і їздили щодня на екскурсії. Був кінець вересня, дощ накрапав, погода вже зовсім осіння, похмура, і мені вся група здала гроші, щоб я купив квитки на кораблик. Я — по квитки, а всі — на кораблик, чекають мене там. І ось я стою біля каси, чекаю, коли мені квитки віддадуть, повертаюся, і раптом бачу, що кораблик з усією групою відходить. Всі гроші у них, а всі квитки — у мене. І ось я стою, дивлюся, як між нами збільшується відстань. Що робити? Я негайно кидаюся за ними. Кораблик йде по воді, а я біжу набережною, намагаюся їх наздогнати, але весь час не встигаю. І тоді я вирішую, що рвону через все місто і зустріну їх на площі Сан Марко, аж у кінці маршруту. І ось я вже біжу через все місто дрібними вуличками, пробігаю місточки, відсовую людей, вриваюся до якогось шпиталю. І найдивніше: мене ніхто не зупиняє, я біжу повз лікарів по коридорах і раптом опиняюся знову на вулиці, а переді мною якась площа і пам’ятник. Саме той пам’ятник, який я ще в університеті малював. І ось я вибіг, зупинився біля цього пам’ятника, стою і кажу собі: «Куди ти біжиш? Тобі ж їх не наздогнати!»

«Пам’ятаю, постояв на площі, віддихався, повернувся на станцію, де всіх загубив, і поїхав на наступному кораблику за ними. Найяскравіше враження. Як зараз пам’ятаю», — розповідає Андрій і сміється на всю студію, немов це сталося мить тому.

Зараз Андрію 60, два роки тому він пішов працювати в приватну школу. Викладає живопис, розмірковує про те, як гаджети увірвалися в життя дітей, як спростили їхні малюнки і як відпала необхідність тримати улюблені образи в голові. Нібито скаржиться, але насправді — ні, каже, що завдяки дітям поринув у світ комп’ютерних персонажів, знає всі популярні ігри та їх героїв.

«Знаєте, — продовжує Андрій, відповідаючи на запитання про свою мрію, — я ж люблю багато подорожувати. Мені для цього треба здоров’я і гроші. Мрію поїхати кудись, де можна буде нарешті працювати над картинами, нікуди не поспішаючи. Адже більшу частину життя, коли їдеш з туристичними цілями, — біжиш весь час містами, поспішаєш кудись, щоб все подивитися, все на фото зняти. А коли малюєш — вивчаєш предмет, оцінивши його. Розумієте? Фото — це спосіб зафіксувати предмет, малюнок — спосіб осягнути предмет. Цього і хочеться: сісти не поспішаючи на березі, дістати фарби і малювати. Зменшити темп і насолодитися життям.»

На Андрієві Богомолову — підвіс, створений із трьох виделок. Образ, який бачив Сергій Жернов під час створення прикраси, — ікона Рубльова Трійця: три Ангели за столом, у центрі — чаша жертвопринесення, і якби в Ангелів у руках були виделки, це вони б були частиною цієї прикраси.

Підвіс “Хрест”

19 000 грн

Олег Перетяка, 63 роки

У 63 роки Олег — член команди комп’ютерної гри Counter-Strike GO для людей 55+, переселенець із Луганська, журналіст, викладач.

«Я ж у комп’ютерну гру вперше зіграв у 59 років, — сміється Олег. — До цього в комп’ютерних іграх тільки діти пропадали, я їх лаяв навіть, мені здавалося, що це марна трата часу, — а потім приєднався до життєлюба, дізнався, що є команда з Counter-Strike для людей 55+, вирішив спробувати, і ось ми перемогли шведів, чемпіонів світу. Чекаємо тепер реваншу. А ще я перебуваю в групі з плавання, ми мали переплисти озеро Орто в Італії ще в 2020 році, але через карантин все переноситься. Ми тренуємося і чекаємо. Розраховуємо на хороші результати».

Олег розповідає, як сильно змінилося його життя за останні кілька років. Після того, як у 2014 році він переїхав з родиною з Луганська, встиг постояти на всіх Майданах, закінчити свою викладацьку діяльність, запірнути в журналістські розслідування і знову знайти себе.

«За три роки після прийняття рішення, що тепер для мене пріоритетом буде сім’я і здоров’я, я схуд на 20 кг, в моєму житті з’явилися нові люди, нові захоплення і нові мрії. Дивлюся на фотографії з минулого — дивуюся собі. Адже зараз я відчуваю себе здоровішими, щасливішими і популярнішим. Я навіть веду дві сторінки в ФБ — нашої команди з Counter-Strike і з плавання. Знаходжу радість життя в цьому. Мій шлях зараз — активне, бадьоре, перспективне життя. Люблю подорожувати, поки такої фінансової можливості немає, але дуже сподіваюся, що все ще попереду».

А найяскравішою подією останніх років були весілля його синів. «Вони все самі організували, і ми там були гостями!» — додає Олег.

На Олегу — старий будильник, який можна завести і який може продзвонити в будь-який момент. Якщо придивитися, можна побачити напис Прокинься! і обриси черепа в центрі будильника.

Підвіс “Просинайся”

29 000 грн

Наталя Леонтьєва, 63 роки

Наталя жила у Донецьку та працювала в сфері IT. У 48 років вирішила зайнятися власним бізнесом та відкрила магазин з продажу комп’ютерів. Бізнес йшов добре, але за рік Наталя зрозуміла, що втомилася від комп’ютерів та хоче заняття до душі – і відкрила магазин виробів ручної роботи. У 56 роківі переїхала в Київ та знову почала нове життя. Стала куратором проєкту «Обід без бід» фонду «Життєлюб», згодом – керівницею проєктів та куратором Кіносаду.

«Головне – не сидіти на місці та скиглити, а діяти. Тоді життя буде цікавим та наповненим»

Сет прикрас “Вагові міри”

32 000 грн

Тетяна Заражевська, 59 років

Тетяна народилася в родині військових, багато переїжджала, змінювала школи, зустрічала нових людей. А потім вийшла заміж за військового. Працювала завідувачкою лабораторії у військовому шпиталі, розповідає, як усе життя додавала собі пару-трійку років для солідності. «Тепер уже нема потреби», — сміється вона.

З роботи пішла кілька років тому, бо почалися проблеми в родині і була потрібна її допомога. Тепер з’явилося трохи часу на творчість: «Люблю все робити своїми руками, займалася декупажем, валянням, виготовляла квіти з холодного фарфору, — розповідає Тетяна, — щось гуглила, чогось навчилася на заняттях. Там така атмосфера, що тільки заради неї варто було ходити».

А ще встигла побути стажистом в українському стартапі PetCube. Її там вразило все: «Вражень — безліч, — каже, — там зовсім інший світ. Я в таких офісах ніколи не працювала: люди приходять в зручний для них час, собаки прямо в кабінетах, все дуже демократично».

На питання «чи хотіла б народитися в іншому часі?», не замислюючись, відповідає — ні: «Ми — покоління останніх романтиків. Я люблю пісні біля багаття, люблю гітару, походи з наметами. Стільки теплих спогадів з того часу, — Тетяна робить паузу, — але ні, я не сумую. У кожному часі є свій позитив. Я завжди і в усьому намагаюся знайти щось хороше, і в цьому часі теж багато всього чудового».

Розповідає, що коли народився перший онук, вона щомісяця писала йому вірш, а потім їй допомогли видати книгу для нього, коли виповнився рік: «У мене, на жаль, тільки два сини. Якби я могла повернутися назад, у мене було би більше дітей, — каже Тетяна, — але час інший був».

Артефакт Тетяни — кулон, створений Сергієм Жерновим з переданої нею порцелянової статуетки.

Підвіс-хайдер “Балерина”
19 000 грн 

Наталя Хабарова, 67 років

Наталя розповідає, як пройшла в Життєлюбі курси, на яких їм треба було пройти з десяток співбесід, записати відео про себе і викласти в Facebook: «Це так складно для мене було, немає слів. Я все життя пропрацювала інженером, потім все повністю поміняла, і стала ландшафтним дизайнером. І вже після курсів зрозуміла, що треба шукати себе далі. Мене взяли на навчання в Fiori, там я отримала нову спеціальність флориста, адже ландшафтний дизайн — це трохи інше. Після — почала шукати роботу, і тут мені сильно допоміг тренінг з проходження інтерв’ю і самопрезентації, — розповідає Наталя, — хоча більшість салонів мені були відразу недоступні: там прямо у вимогах зазначено: „молоді дівчата до 35 років“. На свою співбесіду я йшла спокійно, потрапила на директора, і мене взяли. Працюю в інтернет-магазині з березня місяця».

Наталя розповідає, що вона спілкується з клієнтами, знає англійську, може обговорити замовлення з іноземцями. Але робота складна: цілий день на ногах, 10−12 букетів на день і дуже маленькі можливості для творчості, оскільки в основному букет треба створювати за фотографією: «Але іноді вдається створити щось оригінальне».

Основна мотивація продовжувати працювати для Наталії — це гроші. Пенсія мізерна, діти вже живуть окремо своїм життям, треба шукати можливості для додаткового заробітку.

Згадуючи про знакові події життя, розповідає про той день, коли дізналася, що у неї буде дочка. Каже, що ці емоції неможливо забути. А ще згадує про важкий період, коли синові поставили серйозний діагноз — лейкемія, четверта стадія. Хтось порадив звернутися до малознайомого іноземця, який міг допомогти з лікуванням у Сполучених Штатах: «Пам’ятаю, як прийшла в чужу квартиру, сказала, що не піду, поки він зі мною не зустрінеться. Він тоді поставив одне запитання: „Гроші на квитки є?“ Я відповіла „Так“, і ми полетіли в Штати. Сина вдалося врятувати. Я дивлюся зараз на ці фотографії, і розумію, що тоді мені здавалося, що я нещасна. А зараз розумію, що це і був момент щастя. Момент нашої перемоги».

«Мрію ще створити японський сад, — каже Наталя. — Це дуже непросте завдання. Його треба відчути, зрозуміти, і тоді він відбудеться».

На Наталії — кольє, створене з відбитка з кришки старої радянської шкатулки. Воно двостороннє, і його можна нескінченно розглядати, знаходячи все нові й нові смисли.

Кольє “Єва”

32 400 грн

Віра Козирева, 63 роки

«У мене в дитинстві було не так багато яскравих моментів з батьками. Всі працювали, жили в приватному будинку, на дітей часу обмаль залишалося. А я хотіла більше уваги, мріяла, щоб мені читали казки на ніч, — розповідає Віра, — тому свою мрію я реалізувала вже з донькою. Щовечора я читала їй на ніч казки. Її улюбленою була — про олов’яного солдатика. І щоразу, коли я питала, що вона хоче в подарунок, я чула «шкатулку з балериною». Але це були часи страшенного дефіциту, у нас просто не було тоді таких. Одного разу на моє запитання «Що тобі подарувати?» донька відповіла: «Мамо, ну навіщо ти питаєш, ти ж все одно таке не подаруєш».

У мене серце розривалося, хоч пиши американському президенту, — Віра витирає сльозу, перепрошує і продовжує, — і ось я одного разу під час перерви вийшла зі співробітницею і побачила у вітрині шкатулку з балериною, а коштувала вона тоді 2 мільйони. А зарплата у мене — 4 мільйони. Я жодної секунди не сумнівалася, зайшла в магазин, залишила в заставу все, що було, і попросила їх нікому її не продавати. Позичила грошей, розплатилася, прийшла на роботу, поставила шкатулку на стіл, завела і розридалася. Донька отримала її в подарунок на Новий рік, досі пам’ятаю, скільки щастя і радості вона їй принесла. А потім ці шкатулки коштували по 15 гривень”.

У 2017 році Вірі виповнилося 60, у свій день народження вона збагнула, що довго їй так не протягнути: проблеми зі здоров’ям, зайва вага. Взялася за себе: спорт, ходьба, а потім і зовсім написала заяву на роботі, зібрала речі і переїхала до Києва, ближче до доньки.

Спершу, звісно, нудьгувала, адже всі друзі і все минуле життя лишилися в Дніпрі.

Почала записувати для дочки і друзів стислі відео про те, куди ходила, що бачила. Вони кажуть: «Виставляй у Фейсбук, ти цікаво розповідаєш».

«Ось так я стала блогером, — сміється Віра, — завдяки цим відео у мене з’явилися нові друзі, спочатку — віртуальні, потім вони перейшли в реальні. А далі дочка відправила мене в Гідропарк до Життєлюбів. Там уже я записалася на всі курси: англійська, малювання. Вступила в команду з плавання, хочу переплисти озеро в Італії, тренуюся. Тепер у мене зовсім інше коло спілкування. Нещодавно взяла участь у конкурсі Міс Бодіпозитив, бачу: до 65 років можна, подалася. І знаєте що? — Віра посміхається, — виграла в категорії від 40 до 65 років! Я коли прямувала по подіуму, я такою щасливою була. Немов весілля, якого у мене ніколи не було».

Віра каже, що її не полишає відчуття, що зараз вона живе зовсім іншим життям. Немов у комп’ютерній грі, коли перше проживаєш, отримуєш шанс на ще одне: «Я в цьому житті познайомилася з такими людьми, яких я б в тому житті ніколи і нізащо не зустріла. Там у мене була інша реальність: робота, дача, квартира. Після 60-ти я вже ні манікюр не робила, ні фарбувалася. А тут я знову заново почала жити. Зайнялася зовнішністю, навіть три сукні купила, щоб з моїми друзями-пенсіонерами на кораблику кататися».

Спілкуємося про мрії, і Віра розповідає, як нещодавно побувала в Парижі з друзями-пенсіонерами, мріє тепер більше подорожувати, хоче ще вивчити англійську, і тоді вже повна свобода: «Якщо раніше я боялася, то зараз страх зник. Я боялася звільнятися з роботи. Мені здавалося, що після звільнення — пряма дорога на цвинтар. А тепер нічого не боюся. Можу їхати куди завгодно, робити що завгодно. Страху більше немає. І зобов’язань більше немає. Раніше — робота, сім’я, родичі, яких треба було доглядати. А тепер — свобода жити».

Артефакт Віри  — кулон, зроблений з кришки керамічного барильця. На кулоні — відбиток обличчя клоуна, бо барильце Сергію Жернову передав клоун.

Підвіс-хайдер

13 500 грн

Микола Юров, 69 років

Художник і колишній військовослужбовець, у 60 років він закінчив інститут декоративно-прикладного мистецтва. На зйомку Микола прийшов зі своєю дружиною. Каже, що все життя і всюди вони разом, але через скромність зніматися вона відмовляється.

Розповідає про своє життя військового, і все воно вкладається в одне речення: «дослужився, заробив пенсію, нічого не планував міняти, але розпад Союзу вибив з колії, армія почала змінюватися, попрацював цивільним викладачем, зрозумів, що не моє. Пішов».

А далі — немов починається найцікавіше: «Зрозумів, що все життя мене тягнуло малювати. Час був смутний, грошей немає, втрачати нічого, вирішив зайнятися тим, що люблю. Намалював ікону, відніс у магазин. Поки дійшов до дому, отримав дзвінок, що роботу вже купили, — розповідає Микола, — малював, звичайно, під чужим ім’ям, оскільки в ті часи додаткові заробітки були заборонені. І ось раптом все це захоплення стало підтримувати моє життя. Не тільки фінансово. Я приєднався до колективу художників, з’явилися нові друзі. У той період остаточно зрозумів, що викладацька діяльність мене втомлює і пішов».

Далі більше. Микола разом з дружиною вступили до інституту декоративно-прикладного мистецтва імені Бойчука: «Тоді мені якраз виповнилося 60 років, там ми з дружиною були наймолодші. Після закінчення стали розписувати інтер’єри. У мене навіть свої виставки були на той час».

Розповідає, як працювали цілий рік нічними пекарями: йшли по Лісовій, побачили оголошення Потрібен нічний пекар. Подалися, навчилися всього. Пекарня розорилася, але Микола знайшов роботу нічного сторожа в школі. Якщо пощастить, знімається в масовці в кіно: «Займаюся всім підряд, — каже він з посмішкою. — Мені все цікаво. Я на все погоджуюся. Всьому говоримо з дружиною „ТАК!“, Самі шукаємо можливості! Мій шкільний друг взагалі з парашутом стрибає!».

Кожен день для Миколи — визначна подія. Каже, що прийшов у фотостудію, і тут — море емоцій і океан вражень.

«Мріємо з’їздити з дружиною в Австралію, в Італію хочемо. Подорожувати дуже хочеться. А якщо коротко, то мрія одна — жити на повну котушку».

Артефакт Миколи — дзвіночок, що перетворився на гніздо феї.

Підвіс-хайдер “Гніздо феї”

13 500 грн

Тетяна Назаренко, 60 років

Зараз, у 60-річному віці, Тетяна працює бухгалтером, але за своє життя вона змінила багато професій і видів діяльності.

У 47 років Тетяна вперше сіла за кермо. Так склалися обставини: чоловік хворів, потрібна була постійна допомога близької людини з аналізами і лікарнями, а діти виросли і роз’їхалися по інших містах.

А в 50 років Тетяна вступила до інституту на заочний факультет за спеціальністю економіст. «Я зрозуміла, що давно не працюю, моя спеціальність застаріла, я весь час доглядаю за хворим чоловіком, і мені треба подумати про те, що далі, — розповідає Тетяна. — Я була наймолодша в нашій групі. І вчитися мені довелося більше за всіх, бо довелося ще доздавати академічну різницю в 100 предметів. Подужала все це, і навіть Word з Excel. Часом дзвонила синові і мало не вила в телефон. Але це все позаду. З новим дипломом влаштувалася на вагонний завод у Кременчуці».

Після смерті чоловіка Тетяна зрозуміла, що настав час кардинальних змін. Продала свою квартиру і в 55 років переїхала до Києва. Після всіх ремонтів і переїздів, зрозуміла, що залишилася з 100 доларами в кишені.

«Варіантів немає — почала шукати роботу. Написала резюме, розіслала по всіх можливих вакансіях. Була згодна на все. Але дуже заважав вік, — згадує Тетяна, — так я просиділа 2 місяці, писала всім підряд, розсилала листи і резюме. Згадуючи той час, можу з упевненістю сказати, що проблема була не в віці, проблема — в голові. Треба було навчитися з позиції прохача перейти в позицію досвіду. Чітко пояснювати, що можу, і як можу бути корисна. Якось увечері, після чергових двох відмов, сіла в Facebook і написала пост про те, що тобі 55 років, ти сповнений сил, діти живуть своїм життям і більше не потребують тебе, ти готовий працювати нон-стоп, вчитися новому, вкладатися на всі сто, але ти нікому не потрібен. Це був крик душі».

Після цього поста в Facebook за кілька днів Тетяні прийшло понад 200 пропозицій. І їй вдалося знайти свою команду: «Моїй начальниці було 27 років. Робота була складна, але я була готова на все. Спасибі молоді за терпіння. Під час карантину я зрозуміла, що дуже складно добиратися на роботу. Довелося знову поміняти на щось ближче до дому. І ось у 59 років я вийшла на свою нову роботу бухгалтером у керуючу ЖК компанію просто поруч з будинком. Знову вчуся чомусь новому. Ось думаю, що треба ще SMM освоїти, але це вже залишу на пенсію».

Розповідаючи про свою мрію, каже, що дуже хоче вивчити англійську мову. «Робота в IT-компанії і досвід самостійної поїздки в Прагу показав, що з мовою життя набагато вільніше, — Тетяна сміється, видихає, і вимовляє, — а ще мрію подорожувати. Звичайно, подорожувати».

Артефакт Тетяни — підвіс, який народився з кришки від старої фляги.

Подвес-хайдер

13 500 грн

Лора Климчик, 62 роки

Лора переважно розповідає про те життя, яким живе зараз, про волонтерську роботу, про п’ять онуків, про час, який проводить в онкодиспансері з дітьми: «Я дуже люблю вишивати, і одного разу зв’язала 86 пар шкарпеток. Розмірковувала, куди прилаштувати, щось онуки забрали в школу, там збирали посилки для хлопців в АТО, а щось залишилося, то я вирішила віддати в онкоклініку, — розповідає Лора, — шкарпетки, звісно, не прийняли, але завдяки цій історії я познайомилася з фондом Таблеточки і стала їх волонтером».

Наступного тижня Лора закінчує курси лікарняного клоуна, і попереду її чекає перший клоунський дебют. Тепер вона — та людина, яка вестиме дитину на операцію. Каже, що це дуже відповідально, і компанія хороша, і вона ніяк не могла пропустити таку можливість: «До цього я просто проводила час з дітьми, які перебувають у лікарні місяцями: ліпила, шила з ними, займалася українською і математикою. А тепер матиму змогу робити і те й інше».

Лора залюбки розповідає про кожну дитину, з якою познайомилася в онкоцентрі. Часом ледь стримує сльози. На питання, чи хоче повернутися до школи, категорично відповідає «ні». Каже, що школа в її житті була вже давно, зараз у неї на це бракує і сил, і терпіння. Розповідаючи про своє минуле, згадує, як поєднувала школу з журналістикою, писала дисертацію, народжувала по ходу дітей. «Трохи було почуття провини, що мама весь час зайнята, але що ж поробиш, якщо я така активна по життю».

Розповідаючи про мрії, Лора знизує плечима: «Живу сьогоденням, але завдяки моїй новій роботі у мене виникла необхідність в певних навичках. Наприклад, я б хотіла грати на якомусь музичному інструменті. Уявіть, як добре було б лікарняному клоуну на чомусь грати. Хочу навчитися малювати. Я б могла навчати цьому дітей. Ще відчуваю велику прогалину в комп’ютерних іграх, адже я сама в них не граю, тому постійно телефоную доньці, розпитую її, у що зараз грають діти, що їм цікаво, яку музику слухають. Ось такі у мене зараз мрії — вчитися далі».

На Лорі прикраса, створена Сергієм Жерновим з фрагмента давньої люстри радянських часів. Відбитки зірочок з кришталю повторюються на ланцюжку, розповідаючи історію з минулого.

Підвіс “Крізь терни до люстри”

24 300 грн

Олександр Дехтярь, 62 роки

Зараз Олександр — учитель трудового навчання у Введенській гімназії.

«Електроніка для мене була чужа, хоч і пропрацював в інституті Патона майже 20 років, тому щоліта я їздив у піонерський табір, там організовував гуртки для дітей, — розповідає Олександр, — і згодом моє хобі переросло в роботу».

Олександр ділиться тим, що найцікавіше почалося після 50-ти, оскільки в голову буквально «полізли проєкти».

Спочатку він придумав гурток для дітей, написав на сторінку ідею, почав пропонувати різним школам і дитячим центрам. Всупереч відсутності в Олександра педагогічної освіти, одна директорка школи все-таки погодилася на цей експеримент, так Олександр створив перший гурток при школі Розвиток технічного інтелекту. Там він пропрацював три роки. Вчив дітей головоломок, складали оригамі, випилювали лобзиком.

«І я подумав, чому тільки діти? Є ж пенсіонери — розповідає Олександр. — Розписав ідею проєкту, назвав його Нова сторінка. Це були комп’ютерні курси для пенсіонерів. Почав пропонувати санаторіям і будинкам відпочинку. В одному місці погодилися. І мене взяли. Мені було десь 55 тоді. Це була бомба. Нова сторінка як для санаторію, так і для пенсіонерів. Син допоміг, налаштував п’ять старих комп’ютерів, і я почав вчити людей працювати. Всі були просто щасливі, адже раніше навіть мишку боялися тримати, а діти їм як слід не могли пояснити».

Після цього досвіду Олександр ще рік попрацював у СБУ, потім влаштувався на склад комірником, попрацював на будівництві, де опанував повністю роботу електрика, але це все не приносило такого задоволення, як робота з дітьми.

«І ось у моєму житті з’явилася Введенська гімназія. І мене у 2016 році взяли вести технічні гуртки для дітей, — Олександр робить паузу, і продовжує, — правда, потім у мене виявили мієломну хворобу. Вона забрала у мене рік життя. Дізнався, що таке лікарні, крапельниці. Але нічого, закінчив лікування, і тепер зробив загальну групу для хлопчиків і дівчаток. Зараз освоюємо вишивку бісером».

Олександр каже, що хотів би вчити дітей усього: як полагодити крани, як щось створити своїми руками, як шпалери поклеїти. Засмучується, що хлопчики не виявляють інтерес, каже, що дуже складно працювати, коли двоє хоче, троє — не дуже, а п’ятеро — дурня клеять: «Але зараз у мене нова, свіжа ідея. Гурток — тільки для дівчаток. Вони весь час забігали на наші з хлопцями уроки праці, і казали, що у нас дуже цікаво. Пробували, їм подобалося. Хочу тепер їх вчити всього: сантехніка, електрика, дрібний ремонт. Хочу назвати ДЖАЗ, тому що „тільки дівчатка“. Неофіційно, звісно».

Каже, що його мрія зараз, — щоб задум реалізувалася: «Моє найяскравіше враження було, коли дівчатка прийшли на урок праці, і у них був щирий непідробний інтерес, азарт в очах. Я от дуже хочу знову побачити цей вогник. Це неймовірна віддача».

Уже наприкінці інтерв’ю Олександр розповідає, що дуже любить мурали. Знаходить адреси муралів у Києві, і їде туди: «У мене колекція з 350 муралів. Це такий квест, ви не повірите! Іноді шукаєш довго. Та й на фото й у житті — це різні образи. Розміщую у себе в Facebook з адресами. А ще якось подумав, що ми не піднімаємо голову, коли ходимо Києвом, почав фотографувати красиві фасади».

На Олександрові — кулон, який демонструє народження феї. Для його виготовлення Сергій Жернов використовував китайський браслет з яскравими камінцями, якими вистелена поверхня всередині яйця.

Підвіс “The Birth of Fairy”

29 000 грн

Поділитись через:

Більше новин

Звʼязатись з нами

Якщо у вас є питання, ви хочете стати нашим партнером чи поволонтерити у проєктах фонду — заповнюйте форму, і ми обовʼязково з вами звʼяжемося.

Успішно!

Дякуємо, що знайшли час, щоб заповнити форму. Ваше подання успішно отримано.